Під одним із моїх дописів читач запитав, чому в умовах війни й тотального здорожчання ресурсів українська аграрна наука та держава так мало цікавляться технологіями, які допомагають зберігати ґрунт і водночас зменшувати виробничі витрати.
Це запитання зачепило мене ще й тому, що я не маю на нього готової відповіді.
Чому в умовах війни й тотального здорожчання ресурсів наша аграрна наука та держава так мало цікавляться тим, що допомагає зберігати ґрунт і водночас зменшувати витрати?
Чесно кажучи, для мене самого це загадка.
Ми постійно говоримо про деградацію українських ґрунтів, ерозію, втрату органічної речовини, нестачу вологи. Але де довготривалі дослідження господарств, які роками працюють без обробітку ґрунту, використовують покривні культури й урізноманітнюють сівозміни?
Важливо, щоб такі дослідження не обмежувалися порівнянням урожайності на одній ділянці протягом одного року.
При цьому необхідно враховувати всю економіку: витрати на пальне, техніку, добрива, засоби захисту та робочий час. Вимірювати інфільтрацію води, ерозію, зміни органічної речовини, стан ґрунтової біоти. Дивитися не на одну культуру, а на всю сівозміну. І не лише у сприятливий рік, а й тоді, коли приходить посуха.
Можливо, через складність таких досліджень державі й простіше підтримувати звичні технологічні рішення. Але це пояснення, а не виправдання. В умовах війни, здорожчання ресурсів і погіршення стану ґрунтів така робота мала б стати одним із пріоритетів.
Не хочу сказати, що українська наука зовсім нічого не робить. Є окремі науковці й окремі дослідження. Можливо, я просто не бачу значної частини цієї роботи. Але системного інтересу до практичного досвіду таких господарств я поки що не відчуваю.
Тим часом фермери самі, власним коштом і на власний ризик, проводять досліди на сотнях і тисячах гектарів. Десь отримують добрий результат, десь помиляються. Саме тут наука могла б бути особливо корисною: перевіряти, вимірювати, відокремлювати закономірність від випадковості й пояснювати, у яких умовах певний підхід працює, а в яких – ні.
Я не закликаю міністерство оголосити No-till обов’язковим для всіх. Це було б такою ж помилкою, як нав’язувати одну технологію кожному господарству. Ґрунти, клімат і можливості фермерів різні.
Але між примусовим упровадженням і майже повною відсутністю уваги є величезний простір для об’єктивних досліджень.
Можливо, серед читачів є науковці, які працюють у цьому напрямі. Буду вдячний за посилання на довготривалі українські дослідження No-till і регенеративних практик – особливо ті, де оцінювали не тільки врожайність, а й економіку, вологу та зміни ґрунту.
Хотілося б зрозуміти: я справді не бачу цієї роботи чи її поки що майже немає?