Інтерв’ю журналу iFarming.
Регенеративне землеробство — довгий шлях, на якому фермер вчиться працювати разом із природою, а не всупереч їй
Навряд чи в Україні знайдеться фермер, який жодного разу не чув ім’я Михайла Драганчука. Для когось він — один із перших популяризаторів No-till, для когось — практик, який чесно говорить не лише про успіхи, а й про помилки, для когось — людина, що відкрила шлях до розуміння ґрунту як живої системи. Михайло Драганчук — фермер і експерт із багаторічним досвідом роботи за нульовою технологією, ініціатор і натхненник професійних дискусій про здоров’я ґрунту, регенеративне землеробство та адаптацію агросистем до кліматичних викликів.
Пан Михайло — не лише теоретик і популяризатор регенеративних підходів, а й практик із власним фермерським досвідом. З 1991 року вів власне фермерське господарство в Криму, де працював у посушливих умовах, з ерозією ґрунту та дефіцитом вологи — і там почав активно впроваджувати No-till й інші регенеративні практики. Кримський досвід став для нього точкою глибокого переосмислення агрономії: щорічні вітрові бурі та деградація ґрунтів показали, що класичні й навіть мінімальні системи не завжди працюють. Саме тоді відмова від обробітку ґрунту стала не ідеологією, а практичною необхідністю — і базою для подальшого переходу до регенеративного землеробства.
У цій розмові ми говоримо про шлях фермера — складний, нерівний, але, за словами самого Михайла Драганчука, єдино можливий, якщо мета — не просто врожай, а відновлення землі.
— Михайле, сформулюйте, що для вас означає регенеративне землеробство? Що ви вкладаєте в це поняття?
— Визначень регенеративного землеробства багато, але для мене суть проста: якщо ми ставимо за мету відновлювати ґрунт, покращувати його стан і функціональність — ми вже рухаємося в цьому напрямі. Важливо розуміти, що регенеративне землеробство — це не окрема технологія і не набір обов’язкових прийомів. Це шлях. І кожен господар іде цим шляхом у своєму темпі, використовуючи ті інструменти й практики, які відповідають його умовам.
Якщо дивитися на агровиробництво з погляду наближеності до природних процесів, то традиційний інтенсивний обробіток ґрунту — глибока оранка, численні механічні втручання — стоїть від них якнайдалі. У природі ніхто ґрунт не обробляє. Тому технології, які ставлять за мету мінімізувати або повністю прибрати механічний обробіток, логічно ближчі до природної моделі. В ідеалі це No-till. Однак між класичною системою і нульовою технологією — великий проміжок, і всі рухаються ним по-різному: хтось відмовляється від оранки, хтось зменшує кількість оброблень, хтось переходить на вертикальний чи смуговий обробіток. Усе це — рух у бік відновлення ґрунту.
— Які основні принципи регенеративного землеробства? На чому тримається ця система?
— У регенеративному землеробстві зазвичай говорять про шість базових принципів здоров’я ґрунту. Саме через них ми фактично управляємо ключовими екосистемними процесами — енергетичним, водним, мінеральним і динамікою ґрунтової біоти. Незалежно від країни чи континенту, логіка цих принципів залишається незмінною.
Перший принцип — мінімальне порушення ґрунту. Обробіток найбільше впливає на руйнування ґрунтової структури, тому завдання — максимально зменшити механічне втручання. Це стосується і хімічного впливу — пестицидів, синтетичних добрив і навіть надлишкового внесення органіки.
Другий принцип — захисне покриття ґрунту. Ґрунт має бути постійно прикритий пожнивними рештками або покривними культурами. У природі оголеного ґрунту не існує, і це одна з базових підказок, як працює стабільна екосистема.
Третій принцип — різноманіття. Його основою є сівозміна. Монокультурне виробництво — це початкова точка, а не сталий стан системи. Що більше культур у сівозміні, то вищий рівень біологічної стабільності. Якщо ж економічні чинники змушують скорочувати кількість культур, різноманіття намагаються компенсувати через покривні рослини.
Четвертий принцип — постійно живий корінь у ґрунті. Що довше рослина працює впродовж року, то активніше відбувається живлення ґрунтових мікроорганізмів і підтримуються всі екосистемні процеси. Коли товарні культури закінчують вегетацію, можна посіяти покривні культури — і в ґрунті знову працюватимуть живі корені.
П’ятий принцип — інтеграція тварин у систему землеробства. В Україні це поки що рідкість, але саме так функціонують природні екосистеми: рослини, тварини й мікроорганізми формують замкнений цикл обігу поживних речовин і органіки.
І шостий принцип — розуміння і врахування контексту. Будь-які практики потрібно адаптувати до конкретних умов: ґрунтів, клімату, кількості опадів, технічного та фінансового забезпечення господарства. Недостатньо просто повторювати чужий досвід — важливо розуміти, де ти працюєш і з якими ресурсами. Коли я спілкувався з Гейбом Брауном, він наголошував, що контекст визначає, як і в якій послідовності застосовують всі інші принципи. Його багаторічний досвід цінний не універсальними рецептами, а логікою рішень і розумінням того, як відновлювати ґрунт у конкретних умовах. Фактично він став людиною, яка повела за собою тисячі фермерів у різних країнах і показала, що регенерація ґрунту — це реальний, хоч і непростий шлях.
— Ви багато працюєте з темою відновлення ґрунтів, зокрема земель після окупації та розмінування. Який у вас тут практичний досвід?
— Так, в Україні з’явився унікальний досвід відновлення ґрунтів після військових дій на деокупованих територіях, зокрема на Херсонщині, на правобережжі. Ці землі рік стояли закинутими: їх не обробляли, вони заросли бур’янами, значна частина — замінована. Після звільнення постало базове питання: що робити далі? Перший крок очевидний — розмінування. Проте одразу виникає наступна дилема: як відновлювати такі поля?
Класичний підхід передбачає, що після розмінування поле фактично залишають під пар: рік-два борються з бур’янами, проводять обробіток, вирівнюють поверхню, несуть великі витрати й лише потім повертаються до виробництва. Це довго, дорого і означає втрачений час.
У ТОВ «Додола-2021» пішли іншим шляхом. Через те що поля заросли високими бур’янами, механічна робота там була небезпечною, тому виникла ідея застосувати десикацію за допомогою дронів. Після розмінування на полі залишалися лише вирви від боєприпасів, які неможливо було вивезти: їх засипали, і далі, як згадує керівник цього господарства, Василь Штендера, одразу сіяли без будь-якого обробітку ґрунту. Спочатку посіяли соняшник, а вже після його збирання на цих же полях — сою та інші культури. Повторюся, йдеться про землі, які простоювали рік без обробітку, і більшість з них була замінована.
Отже, завжди є вибір: або розмінувати поле й чекати ще рік чи два, витрачаючи кошти на підготовку, або застосувати регенеративний підхід і запустити землю в роботу практично одразу.
Досвід відновлення грунтів під час війни
— В аграрній спільноті вас передусім знають як прихильника no-till. Як відбувся перехід до регенеративного землеробства? Для вас це новий етап, новий напрям чи логічне продовження?
— Для мене регенеративне землеробство — це значно ширший і глибший підхід. No-till є лише однією з регенеративних практик, але для відновлення ґрунту цього недостатньо.
Сьогодні ми бачимо дуже різні підходи. Є No-till-фермери, які не використовують покривні культури. А є ті, хто працює з мінімальним обробітком, але активно впроваджує покривні культури, має ширшу сівозміну. І тут виникає логічне запитання: хто з них насправді далі просунувся в напрямку покращення ґрунту? Відповідь не така однозначна.
Особисто для мене цей шлях почався з переосмислення. Свого часу я написав статтю для американського журналу No-Till Farmer, де доволі категорично сформулював свою позицію. Помітив, що фермери, які переходять на No-till, спочатку ставлять перед собою завдання мінімум — зберегти ґрунт. Так, економіка важлива, але збереження ґрунту — базова мета. З часом, як наслідок, покращується і економіка, і стан поля, зупиняється ерозія.
Я це добре відчув на власному досвіді в Криму, де практично щороку стикався з пильовими бурями. Спочатку я відмовився від оранки, перейшов на мінімальний обробіток і був переконаний, що цього достатньо. Але проблема не зникла: навіть за мінімального обробітку верхній шар ґрунту все одно здувало. Лише повна відмова від обробітку дала результат і реально зупинила вітрову ерозію. Навіть якби No-till дав би мені тільки це, вже варто було б на нього переходити.
Я бачу, що в усьому світі фермери проходять схожий шлях. Спочатку — економіка і завдання мінімум: зупинити деградацію ґрунту. А далі, коли система стабілізується, з’являється завдання максимум: не просто зберегти ґрунт, а покращити його. І тут стає зрозуміло, що однієї лише відмови від обробітку недостатньо. Коли відмова від обробітку ґрунту поєднується із широкою сівозміною, покривними культурами, інтеграцією тварин, стає очевидно, що це вже не просто No-till у класичному розумінні. Це система, яку логічніше називати регенеративним землеробством.
Саме тому я для себе дійшов висновку: говорити про справжню регенерацію ґрунту можна лише тоді, коли відбувається повна відмова від обробітку ґрунту, і водночас всі інші інструменти — різноманіття культур, постійний покрив, біологія, тварини — працюють разом, як єдина система.
— Ви маєте на увазі відмову лише від оранки чи від обробітку ґрунту загалом?
— Я говорю про відмову від будь-якого механічного обробітку ґрунту. Але із часом зрозумів, що тут не варто бути надто категоричним. Поступово дійшов висновку, що надмірна категоричність — ворог усьому хорошому. Не всі готові одразу повністю відмовитися від обробітку, і це нормально. Хтось зменшує глибину оброблення, хтось скорочує кількість проходів, хтось переходить на ощадніші типи втручання. Усе це теж рух у правильному напрямку.
Те саме стосується покривних культур. Звісно, найкращий варіант — багатокомпонентні суміші, де працює різноманіття. Але якщо фермер посіяв хоча б одну культуру, наприклад олійну редьку, це все одно краще, ніж залишити поле голим.
В ідеалі система працює так: відмова від обробітку ґрунту, багатокомпонентні покривні культури, різноманітна сівозміна, інтеграція тварин, збереження пожнивних решток. Але до цього не обов’язково приходити за один сезон. Коли фермер опиняється в спільноті людей, які говорять про здоров’я ґрунту і обмінюються досвідом, він природно втягується в цей процес і рухається далі. Тож я вважаю надзвичайно важливим об’єднувати наших аграріїв навколо ідеї покращення українських ґрунтів.
Михайло Драганчук (праворуч) в гостях у Михайла Войтовика на полі покривних культур, Київщина
— Михайле, коли ви спілкуєтеся з фермерами, колегами, запрошуєте на конференції й пояснюєте, навіщо сьогодні говорити про регенеративне землеробство, як часто стикаєтеся з реакцією: «Це зараз не на часі, нам би вижити, у країні війна»?
— Я більше спілкуюся з тими людьми, яким це вже цікаво. Є такий вислів: коня можна привести до води, але не можна змусити його пити. Людина має до цього дозріти. І йдеться не лише про фінансові чи технічні можливості — це насамперед внутрішнє рішення.
Коли у фермера з’являється бажання глибше подивитися на свій ґрунт, це вже перший крок. Далі він починає шукати інформацію, однодумців, приходить на заходи, слухає. Будь-яка ідея потребує інкубаційного періоду. Є певні етапи: спочатку ти чуєш і думаєш: цього не може бути. Потім бачиш, як це працює в інших, з’являється сумнів у власному скепсисі й думка: в цьому щось є. А на третьому етапі виникає бажання спробувати.
У будь-якому бізнесі показником успіху є прибуток. Але сільське господарство — унікальне. Тут важливий не лише прибуток, а й якість ґрунту, на якому цей прибуток отримують. Якщо прибуток є, а ґрунт деградує, це складно назвати успішним агробізнесом. Проблеми й витрати щороку зростатимуть. Крім того, для старшого покоління стає важливим, в якому стані передається ґрунт наступному поколінню, адже зараз багато фермерів — вже власники землі, а не просто орендарі.
І ще один момент. Нове покоління фермерів не хоче повторювати шлях важкої фізичної праці з ранку до ночі в полі, який був нормою раніше. Вони хочуть мати сучасне господарство, сучасну техніку, час для життя — і шукають інші підходи. Саме тому ідеї регенеративного землеробства їх чіпляють сильніше. Вони бачать у цьому не лише агрономію, а й іншу модель життя в агробізнесі.
— Які зміни ви загалом спостерігаєте в підходах до обробітку ґрунту в різних регіонах України?
— Багато залежить від ключової проблеми, з якою стикаються фермери. На півдні першочергова увага зосереджена на збереженні вологи. Це головний обмежувальний чинник, який змушує багатьох переосмислити обробіток ґрунту.
В інших регіонах мотивація може бути іншою. Наприклад, на заході України — Львівщина, Волинь — фермери частіше прагнуть покращити ґрунт. Вони активно починають працювати з покривними культурами. І що цікаво: навіть у цих регіонах буває складно встигти посіяти покривні після збирання основної культури. Тому є приклади, коли люди спеціально купували сівалку прямого висіву, щоб сіяти покривні культури без попереднього обробітку. Далі відбувається показовий процес: фермер бачить, як змінюється ґрунт під покривними культурами, і в якийсь момент йому стає шкода знову погіршувати його механічним обробітком. Так відмова від обробітку ґрунту приходить не як ідеологічне рішення, а як логічний наслідок власного досвіду.
На півночі України своя специфіка: багато піщаних ґрунтів. Там складно отримувати стабільні, високі врожаї, і саме це підштовхує фермерів до пошуку інших підходів. Вони починають із цілі покращити ґрунт, підвищити його продуктивність, і вже під це завдання поступово підбирають регенеративні практики.
Тобто в кожному регіоні шлях може починатися з різного контексту, але в результаті багато хто приходить до схожих рішень — через власний досвід і власні потреби.
Михайло Драганчук (ліворуч) і фермер Володимир Мокляк між двома полями кукурудзи, Полтавщина. Одне посіяне за технологією no-till, друге — за класичною технологією
— Чи змінила війна ваше особисте відчуття сенсу роботи з ґрунтом? Як сьогодні звучить для вас фраза «працювати на майбутнє»?
— Колись думали, що війна — це три-чотири місяці, а тепер бачимо, що вона може затягтися на роки. Аграрії не чекають — вони живуть сьогодні, працюють сьогодні. І вони розуміють, що зараз, як ніколи, треба бути ефективними, а це неможливо без роботи з ґрунтом.
Під час війни особливо гостро відчувається потреба зберігати ресурси — і матеріальні, і людські. Якщо раніше в господарствах працювало більше людей, то сьогодні їх просто немає. І один з очевидних варіантів адаптації — це зменшення обсягу робіт у полі. Я не раз чув від фермерів, що No-till — це американська технологія, яка з’явилася там лише через нестачу робочих рук, а в Україні ситуація інша, нам це не потрібно. Війна швидко змінила ці уявлення. Коли немає кому працювати, зменшення кількості операцій у полі перестає бути ідеологією — це стає необхідністю.
Водночас питання не зводиться лише до браку людей. Світ загалом рухається в бік збереження ресурсів — ґрунтів, води, енергії. Ми вже бачимо серйозні проблеми із забрудненням водних ресурсів, наслідки надмірної інтенсифікації. Тому це не проста дискусія «за чи проти» окремої технології — це, по суті, зіткнення різних підходів до майбутнього сільського господарства.
— Яка роль точних технологій у регенеративному землеробстві?
— Різна, для когось точне землеробство починається з контролю трафіку по полю — коли техніка рухається чітко визначеними коліями, щоб мінімізувати ущільнення ґрунту. Для інших — це вже робота з даними: аналіз неоднорідності поля, точніше внесення добрив і засобів захисту, диференційний підхід до управління ресурсами.
Наприклад, вносити органіку можна усереднено по всьому полю, а можна — диференційно: на горбах давати більше, у зонах із кращими умовами — менше. Це лише один приклад, але будь-яка диференціація — це вже крок у бік точності й усвідомленого управління ґрунтом.
Водночас не так важливо, якими саме інструментами користується фермер — складними супутниковими системами чи простішими цифровими рішеннями. Технології швидко розвиваються, і сьогодні багато процесів можна контролювати буквально зі смартфона. Це, на мій погляд, справжня революція.
Усе залежить від готовності працювати з інформацією. Я чітко бачу, що молодше покоління фермерів значно відкритіше до цього. Для них цифрові інструменти — не щось складне чи зайве, а звичайна частина роботи. Вони сприймають технології як інструмент підвищення ефективності. І їм це цікаво.
Я переконаний, що така тенденція лише посилюватиметься. Ми заходимо в нову епоху, де поєднання регенеративних підходів і точних технологій стане не винятком, а нормою.